Не можемо залишити поза увагою подію, яка стала справжнім святом для всієї класичної музики — і, без перебільшення, гордістю для України!20 вересня 2025 року Лондонський філармонійний оркестр під орудою української диригентки Наталії Пономарчук і за участі блискучого скрипаля Дмитра Удовиченка подарував у Concertgebouw Brugge концерт надзвичайної емоційної сили.Це було більше, ніж просто виступ — це був акт совісті, гідності й віри в силу музики.
Ми щасливі бачити, як українські музиканти повертають собі і своїй країні заслужене місце на європейській і світовій сцені.
І особливо радіємо тому, що Дом Майстер Клас дотичний до творчості Наталії Пономарчук у проєкті «Сучасне і позачасове» — серії авторських концертів сучасних українських композиторів, які вже стали частиною історії нашої музичної культури, які ми створили в партнерстві з Національною Філармонією України.
Пропонуємо прочитати пулікацію Вернер Де Смет у поважному виданні "Klassiek Centraal" в українському перекладі: 
"Що залишається, коли слова безсилі?"
У суботу, 20 вересня 2025 року, Лондонський філармонійний оркестр під орудою української диригентки Наталії Пономарчук подарував у Концертгебау Брюгге концерт виняткової емоційної сили. Це було більше, ніж виступ — це був акт сумління.
Є вечори, коли музика просто звучить. А є вечори, коли вона дихає — не оселяється звуком у вухах, а розчиняється в тілі, в часі, у моральному просторі сучасності. Концерт у Брюгге належав до цього другого, рідкісного типу: це була не програма з окремих творів, а драматично й ретельно вибудувана цілісність, у якій звук, історія та свідомість й сумління перепліталися і створювали єдину тканину.
Свіжий, але багатошаровий подих музики пройшов крізь зали Концертгебау: вечір, що пробудив давні душі й відкрив нові шляхи. Це був не звичайна програма, а потужна естетична та моральна заява. Лятошинський, Берґ, Нейрінк, Сібеліус — вибір неочевидний, але свідомий і сміливий. Чотири композитори, чотири світи, об’єднані в жесті нагальності й проникливості.
У центрі опинилися двоє українських митців: чутлива, але непохитна диригентка Наталія Пономарчук і молодий скрипаль Дмитро Удовиченко, який після тріумфу на Конкурсі королеви Єлизавети 2024 року (2024 Queen Elisabeth Competition) вже не просто виступає, а радше «свідчить», «промовляє». Разом із Лондонським філармонійним оркестром вони показали Україну не як геополітичний осередок, а як культурний голос — глибоко вкорінений, багатовимірний і живий.
Є концерти, які слухають вухами. Є ті, які відчувають серцем. А є такі вечори, коли музика тихо оселяється в душі — як м’яке, але невідворотне відчуття. Бо цього разу звучали не просто ноти: це було минуле, що відлунює в сучасності.
Між епосом і сучасністю
Вечір відкрився симфонічною поемою «Ґражина» Бориса Лятошинського (1895–1968) — рідкісним гостем західних сцен, але тут виконаним із приголомшливою ясністю. Пономарчук інтерпретувала його не як програмну музику, а як міфічний ритуал — боротьбу народу проти забуття. На основі тексту польського поета Адама Міцкевича про героїню, яка жертвує собою за свободу свого народу, ця пізньоромантична партитура стала алегорією національної ідентичності — і ще глибше: ритуалом пам’яті.
Розгортання було повільним, майже церемоніальним. Темні струнні, особливо альти, підіймалися з тиші, важчої за будь-яку динаміку, немов голоси з прадавньої землі. Духові, урочисті, але не помпезні, звучали як сурми пораненої землі: то пронизливо кричущі, то сповнені скорботних відлунь у дерев'яних духових інструментах. Лондонський філармонійний оркестр під стриманим керівництвом Пономарчук тримав баланс між лірикою та суворістю, між епосом і жалобою.
Пономарчук майстерно будувала дуги напруги: це не була увертюра, а проголошення. Жодних перебільшених жестів, жодного героїчного пафосу — лише вогонь під попелом. Завершення не піддалося ані тріумфу, ані відчаю, воно співало про трагічну необхідність. Україна тут не постала ані жертвою, ані полем бою, а культурною нацією з глибоким корінням і незгасним голосом.
Чиста ніжність й мовчазний спротив
Серцевиною вечора став Скрипковий концерт Альбана Берґа (1885–1935), написаний улітку останнього року життя та присвячений «пам’яті ангела» — 18-річної Манон Ґропіус, доньки Альми Малер і Вальтера Ґропіуса. Це не класична елегія, а глибинне, екзистенційне осмислення скорботи й минущості, де майстерна додекафонія поєднується з прозорою, крихкою тональністю. Концерт звучав як дзеркало душі: не блискуче, а позначене втратою.
Дмитро Удовиченко, молодий український талант і лауреат І премії конкурсу королеви Єлизавети, вийшов на сцену не як віртуоз, а як носій болю, що ставиться до кожної ноти з обережною ніжністю. Його скрипка шепотіла крихко, майже сором’язливо, немов кожній ноті треба було дозволити спершу вдихнути. Невпевнені мотиви, бі-тональні зсуви — не розквіт, а в’янення. У цій вразливості — сила, що промовляє. Кожне глісандо — як тремтливий жест до невимовного, шепіт непережитого болю.
Оркестр грав не щоб утішити, а співпереживав. Під делікатним керівництвом Пономарчук оркестр дихав як єдине ціле: струнні співали з приглушеним голосом, дерев’яні інструменти ламали мелодію на крихкі уривки. Це був не домінуючий супровід, а простір для мовчазного діалогу скорботи й пам’яті.
Кульмінацією стало хоральне «Es ist genug» («Достатньо») Баха. Скрипка ширяла над ним не як спокій, а як питання сумління: «Чи цього досить? Коли ж скінчаться страждання?» У руках молодого українського соліста цей хорал прозвучав не лише як універсальний реквієм, а й як гострий сучасний вирок. Не крик, а інтимний, невідворотний заклик, що проникає в душу й змушує кожного слухача замислитися над людською ціною війни та забуття. Звуковий пам'ятник народу, який відмовляється бути забутим. Музика як жалоба, і водночас як моральна позиція.
П’ять візерунків
Прем’єра «П’яти візерунків» бельгійського композитора Фредеріка Нейрінка (нар. 1985), написаних спеціально для цього концерту, подарувала більше, ніж музику. П’ятичастинна композиція — п’ять мініатюр як архітектури звуку — викликала момент інтенсивної тиші. Не тиші як порожнечі, а як зосередженого подиху, простору, де розчиняються умовності й формується нова мова.
Це не були традиційні форми чи програмні твори, а радше абстрактні роздуми: варіації ритму, гармонії, текстури, що розгорталися, як лабіринт, але ніколи не губилися. Без прямої лінійності, без надмірного пафосу — радше пошук напрямку у світі, що постійно змінюється. Музика знову й знову перебудовувала себе, наче спогад, який невпинно повертається.
Нейрінк, знаний у фламандській музиці своєю поетичною й водночас соціально чутливою позицією, переписує минуле не з ностальгії, а з нагальності. Не як розривання з минулим, а як його переосмислене відтворення. Його музика — як шрам: зберігає сліди втраченого й нагадує про те, що потребує переосмислення. «П’ять візерунків» ("Vijf Patronen") звучали як сучасність у стані реконструкції — фрагментована, але наповнена сенсом.
Інструментарій — класичний, оркестр — виразний і пильний, але з палітрою сучасних барв. Ритми пульсували, та залишалися нестійкими. Текстури були крихкі, лінії прозорі. Перкусія звучить не як прикраса, а як носій значення. Музика шукала не спокою, а опори в русі: крихка структура з твердим ядром, як руїна, що відмовляється впасти.
Диригентка Наталія Пономарчук вела Лондонський філармонійний оркестр із хірургічною точністю, проте без відстороненості. Її жести створювали простір для напруги й подиху в тиші. Вона знаходила структуру у фрагментації й надавала музиці потрібної плинності — впевнено, але ніколи не нав’язливо. Її керівництво було не напрямом, а киснем.
У її руках оркестр звучав, мов живий організм — балансуючи між контролем і свободою, між різкістю та гнучкістю. У цій дисциплінованій формі народжувалися миті несподіваної краси: брукнерівська кульмінація, монументальна, мов собор, а за нею — джазовий відтінок, що додавав музиці легкості, не зменшуючи ваги. Звук ставав грою, що переходила на високі ставки.
«П’ять візерунків» стали не інтермецо, а справжньою віссю драматургії вечора — мостом між минулим і майбутнім, між роздумом і відродженням. Твір не нав’язувався, а радше відкривав простір для інтерпретації, пам’яті й нових початків.
Ця композиція заслуговує на постійне місце в сучасному репертуарі. Вона була буквально ковтком свіжого повітря: перезапуском слухання, розривом зі звичними схемами й закликом відкритися звуку майбутнього. Це не музика для випадкового слухача, а для тих, хто готовий досліджувати, шукати — і, можливо, відкривати наново.
Фінальна частина моральної дуги
Перехід до Яна Сібеліуса (1865–1957) не відчувався як розрив, а як природне розширення музичного простору. Якщо Нейрінк вибудовував суворі лінії, то Сібеліус заговорив голосом природи — хмар, вітру, світла, закладених у вишукану архітектуру. І тоді, наче цей вечір потребував останнього подиху перед завершенням, пролунала його П’ята симфонія. Знову ж, не розрив, а внутрішня кульмінація. Симфонія, що народилася з боротьби Фінляндії за незалежність у 1915-му й завершилася остаточною редакцією 1919-го. Цього вечора прозвучала перша, ще «сира» чотиричастинна версія 1915 року — і саме тому вона вражала ще більше: музика, яка дихає історією.
Сібеліус писав її не для оповіді, а щоб відчути істину. Це музика самітника, який чує світ, але відповідає лише відлунням. І те відлуння звучить гучно — у повільних мотивах валторн, у нервових ритмах, у промовистих паузах між нотами. Це музика на межі можливого — надія, яка боїться назватися.
Пономарчук, яка походить із країни, що знову бореться за своє існування, читала цю симфонію не як фінську пастораль, а як універсальне свідчення. Вона диригувала не з півночі, а зі сходу — як міст між двома народами, що поділяють тягар гноблення й силу спротиву. Це було не інтерпретацією, а визнанням.
Перша частина не була розпочата — вона народилася: з туману, з тиші, з очікування, що поволі наповнюється. Мелодії поставали, як первісні форми, а струни розгорталися, мов краєвид, який відроджується після довгих років мовчання. Ритм звучав органічно, а напруга була зведена до своєї сутності.
У наступних розділах час перетворився на мистецтво, а форма — на натяк. Варіації приходили не як пояснення, а як процеси: піцикато цокотіли, немов відлуння пам’яті, ламкі ритми звучали, як сумніви всередині. Духові інструменти співали з меланхолією, не піддаючись тягареві. Пономарчук знаходила спокій у хаосі, не зраджуючи напруги.
Особливо вражали дерев’яні духові: грайливі, витончені, проте з відтінком смутку, який підкреслював фінську меланхолію, не опускаючись у пітьму. Наче зграя хмар над самотнім озером, перевтілена у музику.
А тоді — фінал. Лебедина тема Сібеліуса, натхненна зграєю лебедів, що колись здіймалися над озером, пролунала не як метафора, а як молитва. Не тріумф, а прийняття. Політ, що не шукає порятунку, а триває.
Шість фінальних акордів нерідко опиняються під загрозою стати перебільшенням самих себе: занадто гучні, різкі, прямолінійні. Але цього вечора вони звучали, як подихи світу, що відмовляється зникнути. Між п’ятим і шостим акордами пролягла тиша, яка була не спокоєм, а тремтінням. Зала затримала подих. Не від захоплення величчю, а від усвідомлення глибшого змісту.
У цьому прочитанні Сібеліус раптово зазвучав до болю сучасно. Луна фінського пробудження злилася з українською боротьбою. Два народи, затиснені між владою й ідентичністю, між традицією й виживанням, шукають у звуках своє право на існування. Те, що зробила цього вечора Пономарчук, виходило за межі диригування. Вона дала Сібеліусу голос Києва. І так лебідь знову снив — про свободу, яка й досі не є даністю.
Культурний акт сумління
Цей вечір залишився в пам’яті не лише завдяки музичній якості — безсумнівній, — а завдяки моральній цілісності. Це був не концерт, а культурний документ. Композиція у чотирьох частинах, об’єднана єдиним питанням: що залишається, коли слова безсилі?
Вибір двох українських митців — диригентки з внутрішньою силою й соліста з рідкісною глибиною — надав кожному твору сучасного заряду. Пономарчук, зі своєю стриманою владністю, перетворювала кожен жест на акт сумління. Удовиченко, ще зовсім молодий, довів, що музична зрілість не тільки звучить, а й відлунює. Не у висловленому, а в тому, що вимагало відповіді.
Бо іноді музика — це не відповідь, а єдина справжня тиша. Мова, якою говорить душа і слухає совість. Саме так звучав цей вечір у Брюгге: як незабутній діалог між минулим і майбутнім, між звуком і сенсом, між серцем і розумом. Має значення не час, а гострота відчуття.
Вони разом показали нам, що може музика, коли нею не прагнуть сподобатися, а прагнуть пам’ятати, запитувати, зцілювати. Це був вечір ризиків — у репертуарі, у вислові, в етиці. Але винагорода була величезною.
Це був вечір, що не просто лунав, а продовжував відлунювати. Не тим, що сказано, а тим, що вимагає відповіді.
Адже іноді музика — це не відповідь, а єдина справжня тиша, мова, якою говорить душа, а слухає сумління. Так у Брюгге цього вечора вона прозвучала як незабутній діалог між минулим і майбутнім, між звуком і сенсом, між серцем і розумом.
*********Про автора:Вернер Де Смет викладає німецьку мову в коледжі Onze-Lieve-Vrouwecollege plus в Антверпені. Регулярно відвідує класичні концерти разом зі студентами як у Бельгії, так і за кордоном. Протягом десяти років співав у хорі Кафедрального собору Антверпена та вже кілька років працює волонтером у концертній організації Cofena, де займається розробкою програм за участі відомих міжнародних оркестрів та солістів. Наразі співпрацює у цьому напрямі з Антверпенським симфонічним оркестром.
Про видання: "Klassiek Centraal" є бельгійським онлайн-журналом та організацією, що просуває класичну музику, оперу та балет у Фландрії, Брюсселі та Нідерландах. Це один з найпопулярніших веб-сайтів про класичну музику в нідеркомовному регіоні, який надає рецензії, інтерв'ю, аналітичні статті та новини. Оригінал статті